Виховання дітей в цифровому світі. Відгук про курс інституту Гордона Ньюфелда.
On byВідгук про курс інституту Гордона Ньюфелда “Виховання дітей в цифровому світі.”
Не люблю зачіпати холіварні теми у своєму блозі. Тому, прохання до всіх.
Якщо моя думка не збігається з вашою, прийміть і відпустіть.
Всі знають, що на території батьківства є свої холіварні теми, які варто не зачіпати в дружніх бесідах. Інакше вони можуть перетворитися в справжні баталії.
Грудне вигодовування чи Штучне.
Вакцинування За чи Проти.
Педіатричний чи педагогічний прикорм.
Слінг чи візок.
Ну і я сюди ще додаю тему «діти й гаджети».
Відкриваєш мамську групу. Це такі де зазвичай мами одна в одної порад питають. І бачиш пост: «моїй дитині 1,5 вона вже всі мультики передивилася, порадьте щось чого ми ще не бачили»
І починається: як мінімум 10 коментарів звинувачень в тому яка погана мама, та краще б ви поліпили/помалювали. Запускаєте свою дитину. Що з неї виросте і в цьому ж дусі.
Кілька коментарів на тему досліджень, що мультики псують дитині зір, нервову систему і взагалі мозок деградує.
Є звичайно два три коменти з конструктивними відповідями та порадами по запиту.
І це не лише в українських групах так. Повірте, в американських та сама біда. Завжди знайдуться ті хто за і проти.
Мене ця тема звичайно ж цікавить, як маму. Хочеться зібрати якомога більше інформації, зробити правильні висновки та не загубити дитину в цифровому контенті.
Інформація яка мені потрапляє проходить крізь кілька фільтрів:
– життєвий досвід;
– внутрішні відчуття, інтуїція;
– фізіологія розвитку людини;
– підкріплено науковими дослідженнями, піддаючи все прочитане критиці;
– думка авторитетних людей.
По такому принципу одне я відмітаю, а інше підтримую.
В нашій сім‘ї нема телевізора, але є смартфони, ноутбуки та планшет.
Хоч-не-хоч, а дитина бачить нас з ними. І це природно, що вона проявляє до них інтерес. Безглуздо забороняти, якщо тато і мама цим користуються. Ну або обом відмовитися від використання. Цей варіант певний час також практикувався.
А ще ми далеко від бабусь і дідусів тож єдиний спосіб підтримувати з ними контакт — спілкування через відео зв‘язок та месенджери.
До двох років я обмежувала дитину в мультиках. Видно було, що донечка не готова. Тотальне залипання та істерики після того як вимикалася картинка.
Після двох років зрушення, в плані адекватності сприйняття побаченого на екрані, стали більш помітні. Можна було домовитися що і скільки дивимося. В які дні. Коли робимо перерви. Могли обговорити, що вона бачила, що відчувала, чи сподобався персонаж. Коли хотіла їсти чи спати самостійно відкладала девайс в бік.
Та все одно обмеження були присутні. Часто ці обмеження нагадували спроби, хаотичні та невпевнені.
Я досліджувала різні джерела щодо впливу цифрового контенту на дітей. Читала статті з посиланнями на дослідження, спілкувалася з невропатологом, педіатрами та мамами, думці яких я довіряю. Ну і цей курс взяла, щоб нарешті прийти до якогось висновку.
З пів року ми почали практикувати підхід до виховання по Гордону Ньюфелду.
Базується його концепція розвитку на основі прив’язаності.
Якщо когось зацікавить ця тема, то лишайте запит в коментарях. Напишу більше, як ми до неї прийшли.
На анонс курсу «Виховання дітей в цифровому світі» я наткнулася у фейсбуці бо підписана на тематичні групи від викладачів інститут Ньюфелда. Складається з трьох вебінарів. Перші два охоплюють загальні поняття.
Розповідають про переваги та небезпеки, які несе в собі цифровий світ, в розрізі прив‘язаності.
Багатьом мамам, як і мені, вони були не зрозумілі бо стосувалися більш дорослих дітей. Період, коли підлітки починають активно спілкуватися в соцмережах і т.д.
Та я продовжувала слухати, щоб не пропустити важливої інформації.
На останньому вебінарі з’явилися відповіді що з усім цим робити.
Я не можу переказувати весь курс, але хочу поділитися цікавими тезами:
- Цифрові інструменти зв‘язку такі як: чати, меседжі, SMS, відео зв‘язок, розв’язують важливу проблему прив’язаності — швидко перекривають розділення.
Але водночас вони не напитують достатньо. Дуже швидко відбувається звикання, хочеться ще і ще. Насиченість через цифрові пристрої це як з‘їсти цукерки замість обіду. Це насичує не повністю, а лише короткотривало. - На все має бути свій час. І коли цей час прийде для вашої дитини вирішувати вам.
Такий підхід мене спочатку дратував. Ну чому не сказати, от з такого віку можна, а з такого ні. Та й по всьому. Але так це не працює. Нема універсальної пігулки. Всі ми різні. Сім’ї різні. В кожного свій набір правил, рамок і законів.
- Якщо дитина нудьгує — тоді точно не варто пропонувати гаджет, щоб розважитися. Так дитина буде постійно перекривати своє відчуття девайсом. А понудьгувати дитині так само необхідно як посміятися і поплакати.
Це для мене стало маленьким відкриттям. Відразу почала практикувати. Мелася так створила «великоднє дерево» посеред осені 😀
Дитина, ходить, скиглить, не знає чим себе розважити.
Кажу:
– Доця, нудьгувати це нормально. Побудь в цьому стані.
І тут вуаля. Вона на щось натикається і вже запустився механізм спонтанної гри.
- Якщо дитина сама просить планшет/телефон/мультики — дивимося чи були близькість з дорослим і насичення від спілкування. І чи відбулося наповнення енергією становлення після такого спілкування.
Тобто ніякого гаджета відразу, як відкрила очі, ще не встигла вмитися, поснідати, т.д.
- Прийде час для доступу дитини до інформації.
Не даємо відповіді – поки не з‘явилися питання. Тільки коли з‘явилося бажання знань. В самих по собі прокинулася цікавість.
Не обов’язково дитина проситиме мультики. На гаджетах ще бувають додатки, щоб помалювати, поскладати пазли, повчити абетку, складати слова з літер, доглядати кота.
Але тут теж варто реагувати на запит розумно.
Не провокувати і не пропонувати дитині легший спосіб забавити себе.
- Яка роль батьків в цифровому світі?
Слугувати буфером цифрового світу поки діти не дозріють достатньо, щоб самим справлятися з ним. - Доносимо до дитини те що суспільство очікує від нього. Але ми все одно лишаємося на боці дитини. І коли потрібно – кажемо ні.
- 98% батьків не бачать проблеми в тому, що діти проводять час в інтернеті. Проте ми мусимо бути їх відповіддю, а не інтернет.
- Страшне завжди є, як і хороше. Потрібно шукати золоту середину і баланс.
- Що дитині потрібно?
Запрошення існувати в нашому житті. Опора. Повне прийняття.
Запрошувати в залежність.
Діти мають зрозуміти хто вони.
Що приносить їм задоволення? Використовувати для цього все що нам доступно.
Пам‘ятаємо про безпеку.
Не дивимося на вік — орієнтуємося на розвиток.
Висновок:
Завжди будуть люди які категорично проти й ті які абсолютно не бачать проблеми.
Кидатися з крайності в крайність теж не моє.
Я за золоту середину.
А яка у вас позиція? Хочете щось додати чи зауважити по темі?